Обо мне

Буйство цвета — гамма красок

Герасимов Владимир Иосифович родился 11 декабря 1947 года в семье военнослужащего. Несомненно, на мировоззрение мальчика повлияли интеллигентность матери, увлечение отца живописью.
Владимир путешествовал по Грузии, Армении, Азербайджану, Осетии, Кавказским Минеральным Водам, Дагестану, Прибалтике, Молдове, Украине.
После окончания Кемеровского медицинского института исколесил всю Сибирь, Алтай, Урал, Поволжье. Участвовал в строительстве КамАЗа.
Был главным врачом центральной районной больницы.
С 1990 года работает врачом интенсивной терапии в Одесской городской станции Скорой медицинской помощи.
В последнее время посетил много зарубежных стран - Румынию, Болгарию, Венгрию, Югославию, Польшу, Чехословакию, Турцию, Грецию, Италию, Ливан, Кипр и Родос.
Перенес серьезную операцию в области сердца.

В марте 2001 года взялся за кисть: почувствовал, что в картинах можно многое сказать дорогим одесситам и родному городу. Это увлечение живописью захватило Владимира Иосифовича и стало его образом жизни.
Многообразны стили и формы, которые художник использует в своем творчестве: гризайль, графика, натюрморт, пейзаж, марина, упрощенная стилистика. И какую бы зритель не рассматривал картину, — необъятное поле одуванчиков, выполненное в салатово-желтых тонах, или суровая графика композиции «Последний глоток», — его не покидает ощущение, что в каждую картину Владимир вложил часть своей души.
За короткое время он создал несколько циклов картин: «Фонари», «Скорая помощь», «Средиземноморье», «Воспоминание» и другие. Некоторые картины были представлены на выставке в Германии.
Оптимизм художника и любовь к добру выразились в буйстве красок. И можно с уверенностью  сказать, Владимир Герасимов состоялся как самобытный художник. 

Василий Глебович Малышев
врач, журналист

Творчість при запнутих шторах

Людина може прожити багато років, сумлінно працювати за якоюсь спеціальністю — і раптом відчути, що в неї є ще й талант художника.
Так сталося і з лікарем Володимиром Йосиповичем Герасимовим. Лише минулого року, вже давно розмінявши шостий десяток літ, він взявся за пензель. Наче надолужуючи згаяний час, писав одну за одною картини, якими нині захоплюються і звичайні глядачі, і знавці мистецтва: натюрморти, пейзажі, морські краєвиди... але наибільше в нього намальовано квітів.

— Узяв я пензля несподівано для себе, — розповідає пан Володимир.
— На ринку сподобалась мені картина, на якій був гарно вимальований бузок, хотів її придбати, але не сторгувався з продавцем. Тоді й подумав, а чи не спробувати самому щось намалювати? Купив пензля, фарби, папір... А далі рука вже робила те, що підказувала уява.
Звичайно, така рука і така уява є далеко не в кожного. У Володимира Йосиповича вони, очввидно, від Бога. Тим більше, що і батько його (а був він офіцером) дуже вправно володів пензлем: писав портрети знайомих, пейзажі, натюрморти... За велінням служби їздив мало не по всьому колишньому СРСР, і син всотував культуру і мову різних народів. Ще і зараз він, людина, яка послуговується виключно російською мовою, розмовляє нею з приємним акцентом, походження якого вгадати важко.
— І все ж я найбільше люблю Україну, її мову, її Одесу, — каже пан Володимир.
— Я об'їздив багато країн, маю уявлення про їхню культуру... Так, є матеріально багаті держави, але вони поступаються культурою, мистецтвом нашій землі. Я годинами можу розглядати українську вишивку: рушники, сорочки, блузки, серветки... У них закладені не лише всі барви цього краю, але і його філософія, поезія...
Звідки беруться ідеї його картин, пан Володимир точно визначити не може. На нього, як він вважає, впливають життєвий досвід, барви квітучої України, улюбленої Одеси. Але покласти все це на папір він може лише вночі, при запнутих шторах, коли його не відволікає від творчості міський гамір.
Художники-професіонали вважають, що картини пана Герасимова повторити не можна.
— Я й сам не міг би відтворити їх, — говорить він.
— І в цьому також є якась таємниця творчості.
Лікар-кардіолог Володимир Йосипович переніс інфаркт... Причому діагноз визначів собі сам: венами до сердця наближається тромб... Саме завдяки цьому його своєчасно оперували і таким чином вирвали з рук смерті. На одному зі своїх малюнків він відобразив це так: ваза у вигляді сердця, з якої проростають багряні квіти.
Пан Герасимов, як уже ми говорили, закоханий в Україну, в Одесу... Їм він готує наступні цикли своїх творчих робіт.
А на зламі минулого і нинішнього року у виставковій залі "Українська скарбниця" він уперше, разом зі своїм другом-різьбярем Олександром Кравчуком, представив свої акварельні роботи. 

Юрій Шевченко

Якби я виголошував тост...

Я народився в Грузії, у місті Кутаїсі. З цим краєм пов'язано чимало славних імен.

Скільки разів я проходив у рідному місті повз будинок № 9 на вулиці Цкакая, де колись мешкала Леся Українка, й уявляв, як вона виходить на веранду, милується цвітінням ткемалі, чує нескінченні трелі цикад. Останні дні поетеси теж пройшли на Кавказі, у невеличкому місті Сурамі.
А неподалік, на станції Хашурі, торував стежку в своє безсмертя художник Ніко Піросманашвілі. Одночасно з ним в цьому благословенному краї жила й творила велика українська поетеса, але він про це, на жаль, не відав...
Доля Піросмані теж була нелегкою. За три роки по смерті Лесі він помирає в одному з тифліських підвалів у холоді й самотності.
У той самий період у Кутаїсі навчався в гімназії Володимир Маяковський. Але і йому не судилося зустрітися з Лесею Українкою... Тоді ж до Тифліса приїхав на запрошення Зданевичів художник Ле-Дантю, нащадок декабристів, аби явити світу Піросмані...
І спадає мені на думку таке: а якби раптом усі ці велети духу зібралися за одним гостинним грузинським столом? Яка б то була для мене, лікаря, художника, щаслива нагода підняти келих з вином й виголосити тост за дружбу між народами, за творчість! Гадаю, до мене багато б хто приєднався.

Володимир Герасимов
лікар, художник
газета «Думська площа», 15 лютого 2002 року